Казка про гордість


Слово в’яжеться до слова,
Як до хмари вітер;
Може, в них така розмова,
Довга та нерівна.
Є казок багато в світі,
А ця трохи дивна.
Ой, літає чорна хмара
Високо та низько,
Починаєм ми далеко,
Щоб скінчити близько.
У землі найкращі діти –
То весняні квіти.
Для краси мовчать закони
І міцні кордони,
Розцвітають,
Бо не знають
На це заборони.
І в одному тільки лісі
Квітів не буває.
Вітер знає ліс той дивний,
Часто там літає,
Обіцяв з собою взяти,
Та все забуває.
Як з’являється на світі
Весна молодая,
Оживає в цьому лісі
Скеля крем’яная.
Не співає вона пісню,
Не зростає садом;
А спитають скелю люди, –
Їм дає пораду.
Тільки має тую ваду
Що говорить тихо;
І розумну дасть пораду
На велике лихо.
Розкажу вам дивну казку,
Що вітер співає,
Як до скелі їхав лицар
Із чужого краю.
Молоденький був ще лицар,
Гарний був собою,
Та зникала тая врода,
Як він йшов до бою.
Не лякливим народився,
Та вмирать не хоче
За свій край, за горду славу,
За дівочі очі.
Іде лицар та не знає,
Що з ним далі буде,
Тільки хоче, щоб ім’я це
Не забули люди.
Вже чекає хлопця скеля,
Скеля та сміється;
Розуміє людське серце,
Таємниче серце.
Бачить лицар дивну скелю,
З нею розмовляє:
Може, то йому відлуння
Так відповідає;
Може, скеля крем’яная
Знову оживає.
“Я з чужого їхав краю,

там не маю…” – Раю.

“Гарно ти відповідаєш,

та життя мого не знаєш” – Знаю.

“А чи можеш дать пораду?” – Радо.
Ти давно бажаєш, хлопче,
Слави та пошани,
Тільки чуєш біля себе
Від людей догани.
Слава та не всім дається,
Хто за неї б’ється.
Родовід свій добре вивчи,
Якщо не лінивий,
Серед предків не один був
Гордий та сміливий.
Та портретів більше вішай
В залах темних замків.
Всім кажи: “То були люди!
Я – один з нащадків!”
Чи послухав скелю лицар
Із чужого краю?
Та ім’я його і вітер
Навіть не згадає.
У селі зросла тополя,
А не серед поля,
Та звичайна в неї доля,
Материнська доля.
У селі весілля гарне,
І музика грає,
А з тополі вітер листя
Золоте зриває.
І лягають край дороги
Оплакані діти.
Невесела вийшла казка,
Що тут говорити.
Навесні зникає тиша,
Все тоді співає,
Солов’їна пісня щира
По землі блукає,
Як дійде до того лісу,
Від жалю вмирає.
Тільки сонце його гріє,
Вітер там літає,
Обіцяв з собою взяти,
Та все забуває.
Як з’являється на світі
Весна молодая,
Оживає в цьому лісі
Скеля крем’яная.
Не співає вона пісню,
Не зростає садом;
А спитають скелю люди, –
Їм дає пораду.
Тільки має тую ваду
Що говорить тихо;
І розумну дасть пораду
На велике лихо.
Поки думи з слів звичайних
Казку нам збирають,
Біля скелі не хвилини,
Там віки минають.
Інший хлопець в цьому лісі
Стоїть, розмовляє;
Своє серце не людині,
Скелі довіряє.
“Я віршую дуже вдало,
Весело та хутко,
Вічну я єднаю думку
І свіженьку чутку,
Та не маю з тої праці
Слави і прибутку”.
– Вмієш ти брехати, хлопче:
“Муза, мрія, люди”,
Починаєш – сам не знаєш,
Що ж там далі буде.
І слова твої літають,
Наче сірі гави;
Думка про людей – щоб дали
Вічності і слави.
Сам би кинув віршування
(Ти його не любиш),
Та боїшся, що на пам’ять
Право з ним загубиш.
Час руйнує темні мури,
Що складали люди;
Тільки слово, як знайдеться,
Довго жити буде.
Не шукай такого слова,
Ти поет бездарний.
Та вкажу тобі я, хлопче,
Шлях легкий та гарний.
Що сказала хлопцю скеля?
Чи дала пораду?
І чому він з того лісу
Повертався радо?
А кінець його пригоди
Трохи нам знайомий,
Бо далекою ріднею
Був поет відомий.
Та сміялись з хлопця люди
І не мали віри,
Що його невдалі вірші –
Відгук тої ліри.
Підкорять серця чужії
Музою збирався,
Називав себе поетом,
А от як він звався?
Хмари вітер знов збирає,
Над лісом тримає,
Блискавка на чорне шмаття
Хмари розриває,
Дощ весняний, як дитину,
Землю всю вмиває,
Навіть скеля крем’яная,
І та оживає.
Не співає вона пісню,
Не зростає садом;
А спитають скелю люди, –
Їм дає пораду.
Тільки має тую ваду
Що говорить тихо;
І розумну дасть пораду
На велике лихо.
Хай віки собі минають,
Мрії не вмирають,
Не вмирають,
Якщо мають
У серцях оселю;
І сучасний тому хлопець
Бачив дивну скелю.
Молодий, веселий хлопець
З нашого вже краю.
Що шукав він в тому лісі –
Скеля добре знає.
– Ось тече малий струмочок,
Подивись у воду,
Ти побачиш в ньому рідну,
Не чужую вроду.
Та не буду крем’яного,
Давнього я роду,
Якщо слави не знайдеться
В нашого народу.
Пощастило тобі, хлопче,
Ми на все багаті;
Люди – ті, що народились
Тільки в нашій хаті.
Що лишилось за порогом –
Дикий світ та сірий.
Говори так, будеш людям,
Завжди любий-милий.
З молодого неба хмару
Вітер проганяє,
А черемха білі шати
Навесні вдягає.
За ті квіти, білі квіти
Їй ламають віти.
Ой, багато в світі лиха,
Як всіх боронити?
Може, скеля знов сміється,
Може, скеля тільки в серці
Гордому знайдеться.
Дуже довга ця промова,
Та не шкода слова:
Те, про що у казці йдеться,
Гордістю не зветься.