Сірооке безсоння


I. Очі

І знову очі – сірі і м’які.
Гадаю, що очей таких багато,
Але згубити ці – велика втрата,
Вони занадто сірі і м’які.
Їх не згубити, – бо вони чужі,
Хоч посміхались і мені привітно,
Так щиро, чисто, майже що блакитно,
Але насправді – сірі і чужі.
Вони для всіх знайомих отакі,
І я нічим не скривджена очами,
Я тільки хочу бачити ночами
У снах безбарвних – очі отакі.

II. Доля

Нема мені долі
На білому полі,
На рівному полі,
Що зветься життям.
Блукаючи в горі,
За яснії зорі
Далекії зорі
Його я віддам.
А пісня не хоче
Кричати щоночі
В ті довгії ночі,
Що звуться життям.
І темної ночі
За сірії очі,
Далекії очі
Я пісню віддам.

III. Коси

І квіти в косах в’януть кожен день,
І кіс немає – є коротка стрижка,
І серце б’ється – хоч не вголос, тишком,
Та б’ється кожну ніч і кожен день.
А ти такий – не глянеш зайвий раз,
Що з косами, що стрижена – байдуже,
Тому і серце не заб’ється дуже,
І квіти в’януть – вже не перший раз.

IV. Нічні птахи

Всі денні, буденні поснули пташки,
Лишились сичі, солов’ї та дрімлюги,
Дрімлюги у небі робили стежки,
Своє промовляли і перші, і другі.
І там, де дрімлюги скінчався політ,
І де солов’ї не співали охоче,
“Чи буде нам щастя?” – “Ку-віт” та “ку-віт” –
Гадали маленькі володарі ночі.
Всі денні, буденні поснули пташки,
Лишились сичі, солов’ї та дрімлюги.
Щоб нам розшукати в коханні стежки,
Нам щастя бажали і перші, і другі.

V. Слова і крила

Твої слова – як мрії золоті,
Твої слова – така розмова мила,
Твої слова – це листопадні крила,
Які даються тільки раз в житті.
Твої слова – для вічності мости,
Твої слова – як крила листопадні…
Гадаємо і досі, безпорадні:
Куди ці крила можуть занести?