Чотири покоління
(не ображаючи Гесіода)


Вік золотий давно минути встиг,
Та тих історій не забули люди,
Де кожен працював собі, як міг,
Коли не міг, казав: “Якось-то буде!”
Не працювати міг би й не один, –
Земля була багата на врожаї,
А люди мирно жили між тварин.
Чи я людей цим трохи ображаю?
Ніхто не знав, що значить “їсти свій
Хлібець”; добро в кутках не сторожили.
Ті люди ще не доросли до мрій,
Тому так довго і спокійно жили.
Не зупинити час, і людство йде
До гіршого, тому без голосіння
Тих золотих змінило молоде
(Теж не погане) срібне покоління.
Дитинство було довге і святе,
І молодість була, як сни дитячі,
Вже сиві, ще не думали про те,
Від чого в нас дитина часом плаче.
Вони були щасливіші від нас,
Та вже давно зогнили у могилі,
Бо горді були, і не перший раз
Їх гордість не була супутня силі.
Вони завчасно скинули богів
Без роздумів, хто керувати буде,
І згинули самі від ворогів, –
Не боги їх згубили, мідні люди.
Ті мідні люди були вояки,
Та серед них траплялись і герої,
Що злодіям середньої руки
Допомогли пограбувати Трою.
Герої грабувати не могли,
Вони вбивали не за гроші – чисто,
І не вони з собою потягли
Жінок вродливих спаленого міста.
Вони пройшли, могутні і стрункі,
Обов’язки виконуючи свої:
За золото забились вояки,
Заради честі згинули герої.
Ми імена не загубили тих,
Останніх, в наших творах поетичних,
Щоб люди пам’ятали хоч яких
Далеких предків, предків героїчних.
Бо наш прийшов, залізний, смутний вік,
Вік роздумів, знесилля та неволі,
Де не героєм був вже чоловік
І не вівцею на зеленім полі.
Вже люди домагались вищих тем
І бились не за честь, а за ідеї,
Та рішенням усіх земних проблем
Вважали часто рішення своєї.
І діти в них родилися старі,
А вчились – ще старішими ставали,
Бо часом і в дитячі букварі
Свої думки дорослі закладали;
Бо діти рано вірили в слова
І рано в ті слова втрачали віру,
А далі вже росли, як та трава,
Хоча трава і негнучка надміру.
І ми залізні, і на нас цвіте
Іржа – ознака раннього старіння.
За нами, може, глиняне іде –
М’яке, гнучке, щасливе покоління.